ВІ́ТРІВ, рова, рове. Прикм. до ві́тер. — Перше гнав.,, як вітрів батько, а тепер чого се почав приставати? (Вовчок, І, 1955, 70); Серед вітрового посвисту він почув сторонній, чужий звук (Донч., II, 1956,37); * Образно. На повне серце пий земне життя широке, Гойдайся і пливи на вітровім крилі (Рильський, Поеми, 1957, 226).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 688.