ВІ́ЯТИ, ві́ю, ві́єш, недок. 1. неперех. Рухатися (про повітря). Віє весняний благий вітрець (Вовчок, VI, 1956, 261); Уже третій тиждень віяв суховій (Панч, II, 1956, 432); // Розноситись, ширитись у повітрі. Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток (Коцюб., І, 1955, 17).
◊ Зві́дки ві́тер ві́є див. ві́тер; Куди́ ві́тер ві́є див. ві́тер.
2. чим, безос., неперех. Обдавати подувом пахощів, холодом і т ін. Із садочка красна Пахощами віє (Стар., Поет. тв., 1958, 33); Від граніту віяло холодом і запахом водоростей (Ільч., Серце жде, 1939, 82); // перен. Віддавати чимось, поширюватися. Від його [М. Чернишевського] творів віє духом класової боротьби (Ленін, 20, 1950, 220); Від зіщуленої постаті візника.. віяло безнадійною покірністю (Ів., Тарас, шляхи, 1954, 331).
3. неперех. Маяти, розвіватися. Соціалізму стяг над нею [Болгарією] гордо віє (Рильський, Дал. небосхили, 1959, 44); // чим. Махати. Над бездонними глухими ущелинами віють крилами чорні птахи (Донч., II, 1956, 410); Щось віє покривалами тонкими, так прудко-прудко, крутячись у танці… (Л. Укр., I, 1951, 303).
4. перех. і без додатка. Очищати зерно на вітрі або віялкою. Чіпка — на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в’яже… (Мирний, II, 1954, 139); Цей день так і минув: біля воза до обіду провозилися, по обіді в клуні віяли зерно (Головко, II, 1957, 136); На току колгоспниці віють пшеницю (Рад. Укр., 7.VIІІ 1946, 1).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 694.