ГА́ВКАТИ, аю, аєш, недок.
1. Видавати уривчасті звуки (про собак, лисиць та деяких інших тварин). Птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… (Мирний, II, 1954, 48); Веселий песик, їхній компаньйон, На поїзд гавкав з радісним презирством (Рильський, II, 1960, 76); // Імітувати ці звуки. Що то — голод!.. Так було гірко, так важко, що, здається, вибіг би на вулицю та й гавкав, як пес… (Коцюб., І, 1955, 94); — Я добре вмів.. співати під різних птахів, гавкати по-собачому (Сміл., Сашко, 1954, 30); * Образно. Химерна, ненажерна паща [молотарки] ковта сніп за снопом. Гавка, мете, рве (Горд., II, 1959, 155); Гармати гавкають округ, горить довкола ліс (Голов., Поезії, 1955, 135).
2. перен., вульг. Уживається в знач. говори́ти 1 у відношенні до людини, яку зневажають. — Ще й та обзивається! — Мовчала б уже та не гавкала, — кричала Мотря до Мелашки (Н.-Лев., II, 1956, 375); — Я протестую і вимагаю, щоб такі доповіді були частіте.. О, і воно береться ще гавкати! — почула Оля у себе над вухом (Вільде, Сестри.., 1958, 471).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 8.