ГА́ЙДА, виг., у знач. присудк. сл., розм. Уживається як заклик, спонукання іти куди-небудь: ідіть, ходім. — Гайда, діти.! погасає Каганець козачий! (Шевч., І, 1951, 130); Гукав їм [гусям]: "Гайда!" і свистав, Лозиною лінивих підганяв (Гл., Вибр., 1957, 129); — Ну, пересиділи? — гайда! Пора, товариство, в дорогу! (Тич., I, 1957, 104); // Уживається для означення швидкого руху. За два тижні по тому запрохав я ще одного аматора фотографії, поклав на бричку апарат і гайда до гуцулії в гостину… (Коцюб., І, 1955, 255); Сів [Бандура] на велосипед і гайда до села (Кучер, Чорноморці, 1956, 444).
Га́йда зві́дси — геть звідси.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 16.