ГАРМО́НІЯ1, ї, ж.
1. муз. Закономірне поєднання тонів в одночасному звучанні; співзвуччя. При теоретичному вивченні національних ознак музичної форми ми звичайно ділимо їх і говоримо окремо про лад, ритм, гармонію тощо (Нар. тв. та етн., 3, 1957, 136); Він [Бетховен] чув лиш бунт німих стихій І з них, у пінній пристрасті своїй, Складав гармонії, щоб сам не чути (Рильський, І, 1960, 329); // Частина теорії музики, вчення про правильну побудову співзвуччя в композиції. З’явились теоретичні праці з музичної фольклористики, гармонії, теорії та сольфеджіо, з історії білоруської музики (Мист., 6, 1958, 9); Диригент, як і всі музиканти, мусить грунтовно опанувати загальні відомості про музику: сольфеджіо, науку гармонії, поліфонії, музичних форм (Осн.. диригув., 1960, 4).
2. Злагоджене звучання, приємне для слуху; милозвучність. Вже над світом, коли східний край неба спалахнув полум’ям і свіже повітря виповнилось чудовою гармонією пташиного співу, Гнат, коливаючись, мов п’яний, поплентавсь додому (Коцюб., І, 1955, 25); Якийсь зовсім інший світ, про існування якого він навіть не підозрівав, відкрився йому зараз в цих повних гармонії звуках (Гончар, Таврія.., 1957, 413).
3. Поєднання, злагодженість, взаємна відповідність якостей (предметів, явищ, частин цілого). В природі є порядок і гармонія всіх речей, певні незмінні закони (Фр., II, 1950, 105); Всі разом вони [пелюстки] утворювали таку дивовижну гармонію форм і фарб, що не можна було відірвати очей (Ткач, Жди.., 1959, 85).
ГАРМО́НІЯ2, ї, ж. Пневматичний музичний інструмент (ручний, губний) з металевими язичками, що приводяться в рух струменем повітря. Муляренко, адвокат, грав добре на гармонії (Вас., Незібр. тв., 1941, 174); З-під руки визирали білі гудзички ладів старенької гармонії (Шиян, Вибр., 1947, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 33.