ГЛАДІА́ТОР, а, ч. У стародавньому Римі — боєць з рабів або військовополонених, спеціально навчений для поєдинків чи боїв групами на арені цирку. Ликує Рим! І гладіатор і патрицій Обидва п’яні. Кров і дим їх упоїв (Шевч., II, 1953, 276); * У порівн. М’язи на шиї та на грудях напнулися, наче в молодого гладіатора (Тулуб, Людолови, І, 1957, 234).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 79.