ГЛИТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. Жадібно, квапливо ковтати. А він їв, усе глитав: то хапав шматки хліба і набивав ними рота, то хапався за гарячу яєчню, глитав мандрики… (Морд., 1, 1958, 219); Глитаючи її [воду] у борсанні безсилім, Примару смерті я побачив віч-на-віч (Рильський, Поеми, 1957, 263); * У порівн.Все одхиляє [Мишко] убік голову, ніби на той обід і дивитись не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці (Вас., II, 1959, 133).
Глита́ти сльо́зи — те саме, що Ковта́ти сльо́зи (див. ковта́ти). Здригнув увесь [Наум], скріпив серце, а сльози знай глита (Кв.-Осн., II, 1956, 86).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 86.