ГО́ЖЕ, присл. Гарно, добре. В усім були несхожі Сусіди-хлопчаки. Один поводивсь гоже, А другий — навпаки (Бичко, Вогнище, 1959, 210); // у знач. при-судк. сл. —Пливи і не журись, небоже! Уже тобі скрізь буде гоже (Котл., І, 1952, 108); // у знач. присудк. сл. Слід, годиться. — Любої пари не знайшов, а побратись абияк не гоже! (Вовчок, І, 1955, 39); Давно спарувались [бусли], як птиці гоже, Пір’я назносять, кладуть між віток (Мал., 1, 1956, 279).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 105.