ГОНОРИ́СТИЙ, а, е, розм. Сповнений гонору (у 1 знач.); чванливий, пихатий. З попом, гонористим протоієреєм місцевого собору, при першій прояві з його боку до себе зневаги став «на ножі», примусивши його поводитись чемно (Вас., IV, 1960, 34); [Залєський:] Дивись ти, яка гонориста. Люблю таких (Собко, П’єси, 1958, 19); // Пройнятий гонором; який виявляє гонор. Сиджу на зборах комуністів. Довкола чесні, прості люди. Слова зухвалі, гонористі Ніхто тут слухати не буде (Воронько, Мирний неспокій, 1960, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 123.