ГОРБА́ТИЙ, а, е.
1. Який має горб, горби; вкритий горбами (у 1 знач.). Відтоді, як передові частини перейшли кордон і зникли за горбатими висотами чужої землі, минуло вже кілька днів (Гончар, І, 1954, 3); // У вигляді горбика, з горбиком; вигнутий горбом. Ніс [у діда] здоровий, горбатий, лоб високий, переписаний трьома зморшками (Мирний, І, 1954, 165); Кудрейко встиг помітити широчезні крила й горбатий, хижий дзьоб шуліки (Донч., II, 1956, 276).
2. З горбом (про людину). Іде позад мене якийсь панок, горбатий, головатий, як сова (Фр., І, 1955,371); В такій позі він дивно скидався на горбату людину (Вільде, Сестри.., 1958, 159); // у знач. ім. горба́тий, того, ч.; горба́та, тої, ж. Той, хто має горб (про людину).
◊ Притуля́ти (притули́ти) горба́того до стіни́ — говорити щось недоречне, нелогічне. [Маруся:] Ти вже почнеш чорт батька зна що вигадувать та притулять горбатого до стіни! (Кроп., І, 1958, 90).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 125.