ГОРІ́ЛИЙ, а, е. Обпалений вогнем. Тхнуло цвіллю, пусткою та старою горілою цеглою (Вас., II, 1959, 327); По балках палахкотіли вогняні гриви, і припах горілого бур’яну тягся від них по степу (Панч, В дорозі, 1959, 215); // у знач. ім. горі́ле, лого, с. Те саме, що гар. Схопилась на постелі — і справді несе горілим.. А тої ж миті з вигону — бов, бов, бов, бов… загув дзвін на сполох (Головко, II, 1957, 426).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 130.