ГО-ГО́, виг.
1. Уживається як емоційне виявлення задоволення чим-небудь. — Ще кривий!.. ще сліпий!.. — піддавав жару Іван. — Го-го! Як танцювати, то танцювати (Коцюб., II, 1955, 349); —А ти звідки знаєш, хто вона така?.. — Го-го, я, брат, усіх примітних дівчат знаю (Загреб., Спека, 1961, 72).
2. Те саме, що гов. — Го-го-го-го-го! — Загукав він товсто на всю горлянку, аж луна в лісі розляглася (Мирний, IV, 1955, 317); [Голос:] Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти? (Л. Укр., III, 1952, 205).
3. Звуки, якими передається голосний, нестримний сміх. Чувся гомін. Хтось реготавсь: — Го-го! Так їм і треба, щоб не підіймали голів вище нашої підошви… го-го!.. (Головко, І, 1957, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 101.