ГРОМАДЯ́НИ́Н, а, ч.
1. Особа, що належить до постійного населення якої-небудь держави, користується її правами і виконує обов’язки, встановлені законами цієї держави. [Руфін:] Сьогодні, вчора й зроду я той самий: я римський громадянин (Л. Укр., II, 1951, 416); До якої б національності не належав громадянин СРСР, в якому б кутку нашої неосяжної країни він не жив, його Батьківщина — великий Радянський Союз (Ком. Укр., 11, 1959, 39).
2. Дорослий чоловік, а також форма звертання до нього. Увагу його чомусь привернув солідний громадянин у шубі (Гончар, Маша.., 1959, 12); — Громадянине, ей ви, громадянине без шапки! — авторитетно погукав його перонний охоронець порядку, вокзальний міліціонер (Ле, Міжгір’я, 1953, 8).
3. уроч. Той, хто підпорядковує особисті інтереси громадським, служить батьківщині. У збірнику «З вершин і низин» автор [І. Франко] стає перед нами насамперед як громадянин і боєць (Рильський, III, 1956, 270); В книзі «Плуг» він [П. Тичина] виступив як поет-громадянин, поставивши свій талант на службу народу, його революційним устремлінням і діям (Мал., Думки.., 1959, 9).
4. іст. Член громади (див. грома́да1 3). Волосний з писарем та з кількома громадянами повели в волость Кайдашенків, їх жінок та Кайдашиху (Н.-Лев., II, 1956, 365); А через місяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадянин — козак, Остап Маркович Хрущ (Мирний, II, 1954, 39).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 175.