ГРІМКИ́Й, а́, е́.
1. Який голосно, дзвінко звучить; гучний, голосний. — Анно, гуляй! — вдарив її нараз грімкий голос Петра по душі (Коб., II, 1956, 19); На дорозі знявся кущ полум’я, і грімкий вибух кинув усіх на дно кузова (Кучер, Чорноморці, 1956, 121).
2. Який створює, видає різкі звуки, гуркіт і т. ін. Я тчу на грімкому верстаті (Гете, Фауст, перекл. Лукаша, 1955, 24); Її [залізну руду] рвали на шмаття грімкою вибухівкою (Загреб., Спека, 1961, 110).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 170.