ГУЛЬНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм. Однокр. до гуля́ти 3. — Перевели мене, бачите, в Кам’янець, то треба гульнути (Свидн., Люборацькі, 1955, 130); — В неділю таки заглянь, треба ж випити — оранку закінчили швидко, чого ж не гульнути на радощах? (Чаб., Балкан. весна, 1960, 269).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 192.