ГУРТОВИ́Й, а́, е́.
1. Прикм. до гурт1.
2. Належний усім, багатьом; спільний. — Все, все! — одказали вони. —У нас нема нічого, що було б моє або твоє, а всіх разом, гуртове (Мирний, IV, 1955, 328); Сінокіс у нас був гуртовий (Довж., Зач. Десна, 1957, 490); // Який здійснюється, виконується гуртом. З своїм невеличким гурточком він завів новину — гуртову працю (Коцюб., II, 1955, 66); В пам’ятку бурсаків зберігалися згадки про гуртові наскоки однієї сторони на другу (Вас., І, 1959, 237); Гуртова пісня про вдову та смерть котилась ширше та ширше (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 237).
3. Який купують або продають у великій кількості; оптовий. Він думав про гуртову торгівлю сіллю (Фр., VIII, 1952, 382).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 196.