ГІ́ЛЛЯ́, гі́лля́, с. Збірн. до гілля́. — Ой, вишеньки-черешеньки, Червонії, спілі, Чого ж бо ви так високо Виросли на гіллі! (Л. Укр., І, 1951, 62); Гілля вишень і бузку звисало просто до кімнати (Смолич, II, 1958, 7); * У порівн. А любов цвіте Юна, пишная, Мов гілля густе В клена з вишнею (Воронько, Тепло.., 1959, 155).
ГІЛЛЯ́, і́, ж. Боковий відросток від стовбура дерева або чагарника, який розгалужується на менші відростки — гілки, віти. — Загинув ти, — взяла своє недоля, — Мов одірвалась вітка від гіллі (Граб., І, 1959, 144); Дрімав садок у блакитній імлі… Ку-ку! — десь зозуля кує на гіллі (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 7).
◊ [3] одно́ї гіллі́ я́годи — одного походження, однакові. — Адже се твій брат! Адже ви обоє з одної гіллі ягоди (Фр., VII, 1951, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 69.