ДАВЛЮ́ЧИЙ, а, е, розм.
1. Який давить. У Глущука до горла підкотився гарячий давлючий клубок (Чорн., Визвол. земля, 1950, 10); Розібрав його кашель такий давлючий, що аж сльози з очей покотилися (Чаб., Балкан. весна, 1960, 455).
2. Який важко проковтнути (про їжу). [Ліза:] Ніхто не їсть [пряників], такі вони давлючі (Коч., II, 1956, 157).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 205.