ДЕЗЕРТИ́Р, а, ч. Той, хто вчинив дезертирство. — Коли ви [бійці] в поході де-небудь образите бідного, украдете, пограбуєте, якщо ви будете п’яницями, боягузами чи дезертирами, — я знищу вас як зрадників (Довж., І, 1958, 157); Прийти дезертирові в хату було небезпечно. Часто стражники чи козаки приїздили вночі з волості й робили несподівані обшуки (Донч., III, 1956, 121); // перен., зневажл. Той, хто нехтує своїми громадськими або службовими обов’язками, ухиляється від праці. — Землю йдуть копать. Всі учні старших класів ідуть, а мене мати не пускає. Я не хочу бути дезертиром (Кучер, Чорноморці, 1956, 74); Ті, з ким вчився він і ріс, — Кожен став відомим!.. Він — під стелю ось заліз, Дезертир з дипломом (С. Ол., Вибр., 1957, 233).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 231.