ДЕ́СПОТ, а, ч.
1. У рабовласницьких монархіях стародавнього Сходу — верховний правитель, наділений необмеженою владою. Костянтин зневажливо зауважив, що в Багратіона і характер східного деспота: розпалиться, ладний з кулаками кинутись на супротивника (Кочура, Зол. грамота, 1960, 328); * У порівн. [Руфін:] Наступить той бог єдиний нам усім на шию, мов східний деспот (Л. Укр., II, 1951, 351).
2. перен. Жорстока людина; тиран. І од палат та до тюрми Усе царі, а над собою Аж деспоти — такі царі, І на престолі і в неволі (Шевч., II, 1953, 202); Здавалося, кошовий виріс на цілий аршин. Це вже був не той несміливий, стриманий виконавець нерозважних бажань вільного народу. Це був деспот, що вмів тільки наказувати (Довж., І, 1958, 238).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 255.