ДЗВЯК1, у, ч. Те саме, що дзвя́кання. Було тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук — живий люд (Вовчок, І, 1955, 27).
ДЗВЯК2, виг.
1. Звуконаслідування, що означає звук від удару (по металевих або скляних предметах).
2. Уживається як присудок за знач. дзвя́кати і дзвя́кнути. Коні відходили й сходились знов, аж на диби ставали. Дзвяк — і схрестилися шаблі (Тич., І, 1957, 270).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 265.