ДЗВІ́НКО. Присл. до дзвінки́й. Вони реготались, мов діти: вона — тонко і дзвінко, як молода дівчина, він — грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка (Коцюб., І, 1955, 343); Десь Чорногорівка позаду, село де ми жили тоді, де жайворон співає дзвінко над перехрестями доріг (Сос., II, 1958, 363); Вдалині дзвінко заклепали підкови, і незабаром на рослих лиснючих конях вилетіло чотири вершники (Стельмах, II, 1962, 171).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 264.