ДЗВІНО́ЧОК1, чка, ч. Зменш.-пестл. до дзвіно́к 1. Людей уже повно. Дзвіночок голосненько продзеленчав, а за завісою молодь у гримі .. метушиться (Головко, ІI, 1957, 163); * У порівн. Гримить голосочок, як срібний дзвіночок, по садочку лунає, та вже й соловейко, що співа і раненько, так співати не здолає! (Л. Укр., III, 1952, 494).
ДЗВІНО́ЧОК2 див. дзвіно́чки.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 265.