ДЗЕЛЕНЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок. Видавати дзвінкі звуки (про дзвоник, скляні і т. ін. предмети); дзвонити, дзвеніти. Дзеленчить довго й тоненько дзвоник (Вас., І, 1959, 210); Від міцного кроку дзеленчить скло (Донч., І, 1956, 390); На вулиці радісно дзеленчали трамваї (Козл., Весн. шум, 1952, 18); // перен. Те саме, що дзижча́ти. А мухи дзеленчать, і в’ються, і чорніють (Рильський, І, 1956, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 266.