ДИКУ́НСТВО, а, с.
1. Те саме, що ди́кість 1. ..дикунство — період переважно присвоєння готових продуктів природи.. (Енгельс, Походж. сім’ї.., 1948, 25).
2. перен., зневажл. Аморальна, жорстока поведінка; варварство. — І ось тепер [думає Духнович], на верховинах двадцятого століття, знову цей чорний, смердючий вибух дикунства, канібалізму. Високорозвинута культурна нація раптом породжує армію бандитів, убивць (Гончар, Людина.., 1960, 98).
3. перен., зневажл. Відсутність культури в поведінці людини у побуті і праці; відсталість, некультурність. — Поки-то виполіруємо їх дітей!.. Які манери! Яке дикунство! Ой, боже, боже! (Н.-Лев., І, 1956, 426); — Це дикунство… Там умирає людина! Пустіть лікаря… — Не пустимо, не дозволимо знущатися з віри… (Ле, Міжгір’я, 1953, 211).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 276.