ДНЕДА́ВНІЙ, я, є, розм. ДНЕДА́ВНИЙ, а, е.
1. Який існував, відбувався, був поширений колись давно. А я так мало, небагато Благав у бога.. Вдвох тихенько заспівать [з Оксаною] Ту думу сумную, днедавну, Про лицаря того гетьмана (Шевч., II, 1953, 218); В степах днедавніх половецьких Доходив я завдань мистецьких, І довго Музи чистий спів Мені, самотньому, бринів (Черн., Поезії, 1952, 121); І знов над багнетами пісня чаїна Днедавні нагадує ночі і дні (Перв, II, 1958, 410).
2. Дуже старий, давній. Плаче вранці Ярославна В Путивлі-городі на брамі, — Жаліється, а перед нею Стоїть стіною ліс днедавній (Перв., І, 1958, 225).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 314.