ДО́БРЕ́НЬКО. Присл. до до́бре́нький. — Живе він собі добренько, хоч і не в достатках (Н.-Лев., IV, 1956, 284); Давно-давно мовляють люди: Що добренько роби, то добре й буде (Гл., Вибр., 1957, 175); Одного разу, коли Денис ішов на роботу, добренько-таки припізнившись, його перестрів Оксен (Тют., Вир, 1964, 241).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 321.