ДОБІГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОБІ́ГТИ, біжу́, біжи́ш, док.
1. Бігом досягати якого-небудь місця; прибігати. Добігає до села Та прямісінько до хати, Де Ма-русенька жила (Щог., Поезії, 1958, 248); Добігаємо до вулички, нею йдемо ліворуч (Ю. Янов., II, 1958, 45); Карпо добіг до води та й спинився (Н.-Лев., II, 1956, 376); До вітряка до першого саме добігла [Зінька] (Головко, II, 1957, 177); // перен. Швидко рухаючись, поширюючись, досягати чого-небудь (про хвилі, звуки і т. ін.). До ніг [Христі] легенька хвиля добігає, лоскоче своїм холодочком її у пальці (Мирний, III, 1954, 242); Лютує Дніпр. До моря добігти б поскоріш, Бо там йому і воля, І оддихнуть миліш (Граб., І, 1959, 538); Вагон стишив розгін, але до Тереня добіг швидко, треба було негайно гальмувати (Донч., І, 1956, 429); // перен. Наближатися до кінця, завершуватися. Осінь до кінця вже стала добігать (Фр., XIII, 1954, 377); Мені добігає двадцять четвертий рік, а моє волосся вже посріблене сивиною (Ірчан, II, 1958, 37).
2. тільки док., діал. Підхопити (хворобу). Мабуть, чи не сухоти добігла (Барв., Опов.., 1902, 454).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 319.