ДОВОЛІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОВОЛОКТИ́, очу́, оче́ш; мин. ч. доволі́к, доволокла́, ло́ і ДОВОЛОЧИ́ТИ, очу́, о́чиш, док., перех. Волочучи, доставляти кого-, що-небудь до якогось місця. Щука справді була пудова. Недолугий шинкар ледве доволік її до стола (Тулуб, Людолови, І, 1957, 459); // розм. З великими труднощами вести кого-небудь або нести що-небудь. — Таке, тату, лихо, що мій Гнідко десь скалічив чи вивихнув ногу і не може ходити. Ледве.. доволік я його сюди на нічліг (Козл., Сонце.., 1957, 33); —-Я взяв один з них [чемоданів] — такий важкий, що ледве спромігся доволокти його у вагон (Мас., Під небом.., 1961, 7).
◊ Ле́две (наси́лу і т. ін.) доволіка́ти (доволокти́) н́оги — добиратися куди-небудь з великими труднощами. А із Криму чоловік Ледве ноги доволік (Шевч., II, 1953, 120).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 337.