ДОВІ́РЕНІСТЬ, ності, ж. Документ, що дає кому-небудь право діяти від імені особи, яка видала його; доручення. Для виконання від імені довірителя дій, що повинні безпосередньо встановлювати права і обов’язки довірителя, довірений повинен мати письмову довіреність або уповноваження (Цив. кодекс УРСР, 1950, 47); — Отож, як дали мені ту довіреність, я й почав клопотаться, од нижчих судів аж до вищих (Стор., І, 1957, 230).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 335.