ДОГОРЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідко ДОГОРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОГОРІ́ТИ, рю́, ри́ш, док.
1. Закінчувати горіти; горіти до кінця, до певної межі. В печі догоряють якісь опилки (Фр., VII, 1951, 344); Стою довго, доки вогники сірників, що запалюються регулярно й догорають до краю, зацікавлюють мене (Ю. Янов., II, 1958, 22); Свічка догоріла й погасла (Кочура, Зол. грамота, 1960, 82).
2. перен. Переставати світитися, втрачати яскравість. На заході догоряла ніжна несмілива заграва (Донч., IV, 1957, 522); За лісом догоряла вечірня зоря (Руд., Остання шабля, 1959, 84); // Закінчуватися. Догоряє літо (Собко, Матв. затока, 1962, 228); Синій вечір тоскно догоряє (Сос., Так ніхто.., 1960, 52); Минула, одійшла косовиця на Потоках, Останній день догорів (Рудь, Гомін.., 1959, 27).
3. перен. Поступово втрачати сили, слабнути; вмирати. Вийшов [Наум] із кімнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона як тая свічечка догоряє (Кв.-Осн., II, 1956, 84); Добриня догоряв, і тільки ще слабі проблиски життя світилися в його глибоких темних очах (Оп., Іду.., 1958, 314).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 342.