ДОДА́ЧА, і, ж.
1. Дія за знач. додава́ти, дода́ти 1. Подав [князь] букет Гані, з додачею компліментів (Н.-Лев., І, 1956, 163); Додача грошей; Додача продуктів.
2. Те, що додається. — Слід організувати міжрайонний обмінний пункт для таких [нездатних господарювати] голів. Щоб район з районом мінявся такими головами. Можна й додачі давать… (Вишня, І, 1956, 395).
У (в, на) дода́чу — до того, що вже є; додатково. — Перед шлюбом дам йому або дочці банкову розписку на дві тисячі карбованців, ще й дім в додачу (Н.-Лев., IV, 1956, 346); Він цілу ніч лаяв жінку, а коли лайка не допомагала, давав доброго стусана на додачу (Кол., Терен.., 1959, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 344.