ДОЗИРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОЗРІ́ТИ, рю́, ри́ш, док., діал.
1. перех. Доглядати. Дід ріс із вдоволення, що невістка його так щиро дозирає (Черемш., Тв., 1960, 235); — Ні, так бити не можна! Хто каліку буде дозирати? — озвалася з запічка стара (Чендей, Вітер.., 1958, 41); — Я сам мушу всього дозріти, всього допильнувати (Март., Тв., 1954, 248).
2. неперех. Наглядати. — У старої тітки Оксани украв [Хапко] чобіт та закинув у ставок — нехай стара сидить у неділю дома та не шкандибає дозирать, де я Мотрю перестріну… (Вовчок, VI, 1956, 276); — А ти, Савчихо, доглядай дітей і худоби, вари, печи, пери, ..всюди сама ходи та дозирай, бо Савка — пан, йому не хочеться (Мак., Вибр., 1954, 103).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 348.