ДОКІ́НЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ДОКІНЧИ́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. перех. і з інфін. Доводити почате до кінця; закінчувати. Земля, справді, парувала, вже й протряхала, і поміщики докінчували обсіватись яриною (Смолич, Мир.., 1958, 43); Рука його затремтіла, — він не міг докінчити речення (Фр., VI, 1951, 302); Почате ним на Україні — докінчать другі [інші] (Еллан, II, 1958, 106).
2. перех. Наносити кому-небудь вирішальні удари; добивати, знищувати. Будем домолочувать, ворога докінчувать, за проводом партії всі гвинти загвинчувать (Тич., І, 1957, 186); Миколу докінчили [фашисти]… Шомполами… (Ю. Янов., І, 1958, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 352.