ДО́НЬЧИН, а, е. Прикм. до до́нька. — Натанцювалася? — запитала пані, оправляючи на доньчиній голівці волосся, що звісилося на чоло (Л. Янов., І, 1959, 129); Штефан деякий час думає над доньчиними словами (Гончар, Південь, 1951, 59); // Належний доньці.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 368.