ДОСА́ДА, и, ж.
1. Почуття незадоволення, гіркоти, викликане чим-небудь. Івась помітив материну досаду і більше не допитувався (Мирний, І, 1954, 241); Гребе-нюк з виразом досади і розчарування махнув рукою (Жур., Звич. турботи, 1960, 57).
◊ Зганя́ти (зігна́ти) доса́ду див. зганя́ти.
2. у знач. присудк. сл., перев. із займ такий, який і т. ін., розм. Те саме, що доса́дно 2. — Пиши про все.. Я все хочу знати, а така досада, що нічого не знаю (Коцюб., III, 1956, 327); [Таня:] Така досада — зіпсувався телефон (Собко, За др. фронтом, 1949, 52).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 381.