ДО́СИТЬ, присл. Стільки, скільки треба; багато. Він, у землю понуривши очі, Наблизивсь вже до мене досить (Фр., XIII, 1954, 135); Тільки [вона] може дати панні відповідне виховання, до того ж Юзя вже досить вміє по-німецьки (Л. Укр., III, 1952, 645); // у сполуч. з прикм. і присл. Про великий ступінь, велику міру і кількість чого-небудь. На одному з порогів став.. невеличкий, але досить огрядний, смаглявий чоловік (Ільч., Серце жде, 1939, 185); Наринський досить міцно стис протягнену до нього руку (Шовк., Інженери, 1935, 73); Я вже досить далеко відійшов від гурту (Кол., На фронті.., 1959, 11); // у знач. присудк. сл. Хватає, вистачає. [Кассандра:] На золото Кассандра не жадібна, і з неї досить однієї обручки (Л. Укр., II, 1951, 289); Давно вже слід було йому повернутись. Одного дня досить, щоб справитись (Донч., І, 1956, 125); // Треба припинити що-небудь. Всередині Росії величезна частина селянства сказала: досить гри з капіталістами, — ми підемо з робітниками (Ленін, 26, 1951, 204); — Далі йти нікуди. Досить! (Головко, II, 1957, 196).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 383.