ДОСТО́ЙНИК, а, ч., заст. Особа, що має вищий духовний, військовий чин або займає керівну урядову посаду. Явився також губернатор Голуховський і багато достойників державних (Фр., XVI, 1955, 240); [Бей:] Чи ти пам’ятаєш, що ти моя дочка, дочка високого достойника великої країни? (Сам., II, 1958, 187); Високий військовий достойник сухим, чітким голосом говорив про заслуги погиблих (Кобр., Вибр., 1954, 187).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 389.