ДОЩЕ́НТУ, присл. Повністю все, все без залишку. Вони поїли все дощенту, висмоктали кісточки, висьорбали юшку і.. вилизали навіть миску (Коцюб., II, 1955, 23); Фашистський ешелон з танками знищили [партизани] дощенту! (Мокр., Сто.., 1961, 144); // Про найбільшу міру, ступінь чого-небудь. Але ти дощенту бідний, Найостанній з голяків (Щог., Поезії, 1958, 242); Ті, хто ще дощенту не сп’яніли, зацікавлено перезирались (Дмит., Розлука, 1957, 74).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 402.