ДРУ́ЖНИЙ, а, е.
1. Зв’язаний дружбою, взаємною прихильністю, довір’ям, відданістю, згодою. Гідно, з щирою любов’ю дружна сім’я народів СРСР вшановує пам’ять свого великого Кобзаря (Гавр., Вибр., 1949, 209); Володимир Ілліч був дуже дружний з своїм старшим братом Олександром (Біогр. Леніна, 1955, 6); Народ у колгоспі був дружний, роботящий, прекрасно міг сполучати державні інтереси з особистими (Вишня, І, 1956, 423).
2. Який проходить одночасно, спільно, погоджено, злагоджено. Колектив у гурті та в дружній роботі (Укр.. присл.., 1955, 352); Одного морозного ранку околиці Гродно стряслись од дружної стрілянини (Досв., Вибр., 1959, 169); Чуйне вухо однаково могло розібрати навіть крізь подвійні рами та товсті мури — негучний, але дружний спів (Смолич, Мир.., 1958, 72); // Який виникає, з’являється, здійснюється і т. ін. бурхливо, швидко. Весна прийшла у Донбас рання, буйна, дружна (Собко, Звич. життя, 1957, 72); Щоб одержати дружні сходи озимої вики, її сіють у вологий шар грунту (Колг. Укр., 8, 1959, 29).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 425.