ДУБА́СИТИ, а́шу, а́сиш, недок., фам.
1. перех. і без додатка. Сильно бити кого-небудь. Я звалив його і почав дубасити, по чому влучав, кулаками (Гр., Без хліба, 1958, 67); Снаряди почали рватися в котлованах, де збиралися для атаки фашисти. Тепер свої дубасили своїх (Кучер, Чорноморці, 1956, 415); Колись у тюрмах за тютюновий дух до смерті дубасили (Стельмах, Кров людська… І, 1957, 235).
2. по чому, у що. Сильно стукати, ударяти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 429.