ДУБЕ́ЦЬ, бця́, ч.
1. Відламана (перев. тонка, гнучка) гілка без листя. Клумби були штучно обтикані черепицею та обплетені дубцями з ліщини (Н.-Лев., III. 1956, 232); На дубці, приткнутім до носа човна, майоріла біла полотняна хустка (Ле, Україна, 1940, 345); Я мовчки одломив з верби молодий дубець — поганяти коня (Кос., Новели, 1962, 41).
2. рідко. Зменш, до дуб 1.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 429.