ДУ́БЛЕНИЙ, а, е.
1. Діепр. пас. мин. ч. до дуби́ти.
2. прикм. Який піддавався дубленню. Пригадай, як гримів у поході барабан наших дублених шкур (Перв., І, 1958, 125); // Зробл. із шкір, що піддавалися дубленню. Вискакує з кабіни чоловік у дубленому кожусі (Шиян, Гроза.., 1956, 620).
3. прикм., перен., розм. Обвітрений, огрубілий (про шкіру обличчя, рук і т. ін.). З’єднав [Лесь] свою долоню з Мар’яновою, і на них строкарі.. почали класти свої дублені, репані і морщені руки… (Стельмах, Хліб.., 1959,209).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 429.