ДУДНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок.
1. Видавати рівні, протяжні звуки, схожі на гул. Навкруги лунали музики, дудніли бубни і полошили нічну тишу п’яні пісні (Коцюб., II, 1955, 31); Літак все дуднів і дуднів позаду нас (Смолич, III, 1959, 510); * Образно. В такі вечори гуртожиток завжди хвилювався і дуднів, мов вулик (Гур., Друзі.., 1959, 116).
2. Утворювати, видавати які-небудь звуки; створювати відгомін якихось звуків. Десь у віддалі дудніли мірні важкі кроки кінного патруля (Фр., VI, 1951, 163); Лідчині кроки дуднять в коридорі, а потім зовсім стихають (Вільде, Б’є восьма, 1945, 63); // безос. За кожним вибухом дудніло в штольні (Фр., VIII, 1952, 414); Вони вслухались в звуки таємничі: Гуло, мов грім невидної грози, Дудніло, мов повзли тяжкі вози (Бажан, Роки, 1957, 229).
[Аж] земля́ (корчма́ і т. ін.) дудні́ла — про велику силу виявлення якої-небудь дії. Пани гуляли.., мужики їх колесом обступали і реготалися, аж корчма дудніла (Стеф., І, 1949, 127); Земля дудніла під ногами, коли, бувало, пуститься [Марина] в танок… (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 121).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 432.