ДУКА́ЧИК, а, ч., іст., заст. Зменш.-пестл. до дука́ч 1. Ось на ж тобі, друже, Цей дукачик, та не згуби (Шевч., І, 1951, 121); І внучатам із клуночка Гостинці виймала [Ганна] — І хрестики, й дукачики, Й намиста разочок Яриночці (Шевч., І, 1951, 320).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 434.