ДУСЯ, ч. і ж., розм., рідко. Уживається перев. при пестливому звертанні до кого-небудь. — Та встань, мила, та встань, дусю, не лежи (Чуб., V, 1874, 581); [Душечка:] Ромцю, ти ж, дусю, не забувай… (Вас., III, 1960, 432).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 441.