ДУШОГУ́Б, а, ч., розм.
1. Злочинець, який вдається до вбивства, розбою, лиходійства. І хто би був подумав, що він душогуб! Такий тихий та смирний… (Фр., IX, 1952, 119); Виявляється, що цей хаджі — душогуб. Мало того, він хотів ще призвати до злочину і його, Юлдаша… (Донч., І, 1956, 147).
2. Уживається як лайливе слово. — Добре, — здався батько. — Будь ви неладні, душогуби. Поїду (Довж., II, 1959, 34); Вона величала їх [втікачів] шибайголовами, шибениками, гайдамаками, душогубами (Смолич, II, 1958, 58).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 449.