ДІ́ТОЧКИ́, ді́точо́к, мн. Зменш.-пестл. до ді́ти1 1, 2. [Марко:] Було люду до двох тищ [тисяч], а тепер, ой, горе-гірке, сто бабів, шість дідів та діточок трохи (Мороз, П’єси, 1959, 7); Село неначе погоріло, Неначе люде подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!.. (Шевч., II, 1953, 110); Хвалилася птиця — Пе-ре-пе-ли-ця: — Здрастуй, спілий колосе, Ясна зірко, Діточок я вивела Аж семірко! (Мал., І, 1956, 165); * У порівн. Ніч обгорнула біленькі хати, Немов маленьких діточок мати (Л. Укр., І, 1951, 29).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 310.