ЕЛЕ́ГІЯ, ї, ж.
1. Ліричний вірш задумливого, сумного характеру. Якби ви знали, паничі, Де люде плачуть живучи, То ви б елегій не творили Та марне бога б не хвалили, На наші сльози сміючись (Шевч., II, 1953, 229); Трансформуються і набувають нових рис такі жанри, як пісня, ліричний роздум — медитація, елегія, ода (Іст. укр. літ., II, 1956, 190); // В античній поезії — вірш будь-якого змісту, написаний двовіршами певної форми.
2. Вокальний чи інструментальний твір задумливого, сумного характеру.
3. перен. Смуток, меланхолія. Мелодія задзвеніла елегією, смутком, але не важким, не тим, що вбиває душу, гнітить серце й накидає чорне покривало на очі (Н.-Лев., III, 1956, 310).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 467.