ЕТ, виг.
1. Уживається при вираженні розчарування, недовір’я, безнадійності. — Люди сподіваються… — Ет! Сподіванки людські!.. (Вовчок, І, 1955,147); [Аквіла:] Ет, хоч куди подайся — вмерти треба, як не тепер, то згодом (Л. Укр., II, 1951, 486); — Ет, і не питайте, — безнадійно трусонув [Мирон] пальцями лівої руки і звісив голову під вагою чотирьох насторожених очей (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 44).
2. Уживається при вираженні незадоволення, презирства, заперечення. Перевів очі [Карпо Петрович] од цяцьки на жінку і презирливо плямкнув губами. — Ет, чортзна-що… (Коцюб., II, 1955, 371); — Ет, яка там дитина? Ніякої дитини нема, — рішив одразу Череватий (Григ., Вибр., 1959, 37).
3. Уживається при вираженні докору, досади. — А люд єрусалимський розійшовся одурений і гнівний по домівках. Ет, аж досада здумати, для кого занапастив я все своє життя! (Л. Укр., III, 1952, 137).
4. Уживається при вираженні байдужого ставлення до кого-, чого-небудь. Він зовсім не жалував тих грошей, що складав з зими ще собі на свиту. Ет, чи то конче потрібна йому нова свита! Старої ще не зносив гаразд (Коцюб., І, 1955, 54).
5. Уживається при вираженні рішучості. — Ет, дай спокій, старий! — розсердилася Мартоха, — аж не хочеться слухати! (Л. Укр., III, 1952, 668).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 489.